Економіка окупації: гостьові лекції Моравського та Шандри розкривають фінансову політику Третього Рейху на україно-польських землях
Дмитро Теплов,
здобувач СО Магістр, спеціальності
«Міжнародна комунікація та медіація в умовах
конфліктного врегулювання» ДонНУ ім. В. Стуса,
стажер Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва
Нацистська окупація України під час Другої світової війни асоціюється передусім із воєнними злочинами та репресіями мирного населення, що досягли світових масштабів і назавжди закарбувалися в пам’яті людства. Водночас, менш відомим як для масового споживача, так і для молодих фахівців є той факт, що саме економічна доцільність стала одним із визначальних чинників обрання стратегії Третього Рейху у війні на Східному фронті. Від вилучення зерна й перетворення колгоспів на трудові табори – до валютних маніпуляцій і планів штучного вибіркового голоду. Аналіз того, які економічні інструменти використовувалися для досягнення військово-політичних цілей нацистами, і опинився у центрі нових спільних досліджень українських та польських фахівців.
У рамках двосторонньої співпраці між Варшавською школою економіки (Szkoła Główna Handlowa w Warszawie) та українськими ВНЗ, було проведено серію гостьових онлайн-лекцій від професора, доктора габілітованого наук історичних Войцеха Моравського та професорки в галузі економічної історії, Ірини Шандри. Мовою зустрічей була польська із синхронним перекладом українською.
Професор Войцех Моравський є автором близька 500 статей і десятка книг, серед яких: «Історичний словник польської банківської справи до 1939 року» (1998); «Нарис загальної історії грошей і банківської справи» (2002); «Від марки до злотого. Фінансова історія ІІ Речі Посполитої», (2008); «Економічна історія Польщі» (2011); «Економічні кризи – історична перспектива» (2021); «Дилеми. Інтелектуальна історія реформ Лешка Бальцеровича» (2021, співавтор); «Нарис історії Варшавської школи економіки. Контексти – люди – дилеми» (2025) та ін.
Нині разом із професоркою кафедри економічної та соціальної історії SGH Іриною Шандрою готує «Нарис економічної історії України в новітній період».
Професорка Ірина Шандра – економічна історикиня, докторка гуманітарних наук, професорка SGH та Харківської державної академії культури. Є авторкою понад 150 наукових праць. Тематика досліджень присвячена економічній історії України, Польщі та Російської імперії ХІХ — початку ХХ століття.
Серед останніх її праць: «Ігнатій Ясюкович — культура польського підприємництва на українських землях» (2022); «Відображення економічного розвитку українських земель у спогадах його учасників» (2024); «Промисловість Царства Польського в другій половині XIX століття в оцінках урядовців і промисловців Російської імперії» (2024); «Ярмаркова торгівля на українських землях як відтворення національного менталітету» (2024); «Залізничний бум і “залізничні королі”» (2025) та ін.
П'ятого травня, науковці виступили із лекцією «Економіка західноукраїнських земель в роки Другої світової війни» для студентів історичних факультетів у Західноукраїнському національному університеті в Івано‑Франківську та Харківському національному університеті імені Василя Каразіна.
Згодом, 12 червня, пані Шандра та пан Моравський зустрілись із освітянами та науковцями факультету історії та міжнародних відносин Донецького національного університету імені Василя Стуса із значно ширшою, але не менш цікавою темою «Економічна політика третього рейху в Україні під час окупації», яка зібрала близько півсотні зацікавлених слухачів.
В рамках вступної частини лекції пан Моравський розповів про складні заходи, що були вжиті окупаційним режимом військ Рейху з максимізації вилучення ресурсів регіону.
«За історичними документами, Україна, що на той час налічувала близька 20% населення СРСР, виробляла понад 40% зерна. З огляду на стратегію військ Гітлера щодо просування на Східному фронті, котра передбачала утримання військ переважно на продукції та сировині захоплених територій, Україну було вирішено умовно поділити на дві зони – «окупації та неокупації». Або ж профіциту і дефіциту ресурсів».
Як далі пояснив професор, до зони профіциту віднесли переважно Південну частину України, Кавказ та Південь СРСР, які мали кращий для аграрного сектору клімат, землі та ресурсну базу. Відповідно, їх використовували для швидкого забезпечення продовольством окупантів – велика кількість палива та харчової продукції йшла із місцевих запасів захоплених регіонів для утримання та перегрупування військ Вермахту для подальшого просування на Схід.
До зони дефіциту відійшла частина України, яка розташована на північ від умовної межі розподілу і мала менш плодючі землі. Звідси було вилучено майже все зерно, що прирекло 10 млн жителів лише українських територій на голодну смерть. Москва, Ленінград та інші міста в зоні окупації також мали бути замордовані голодом та продовольчою блокадою, а їхня промисловість мала бути зруйнована для унеможливлення спротиву радянських військ подальшому наступу Вермахту. Заводи та мануфактури підривались, а верстати та будівельні уламки вивозились в тил для укріплення позицій на лінії фронту.
Загалом, за словами пана Моравського, Вермахт мав два антагоністичні між собою плани у боротьбі проти СРСР, у виборі між якими до останнього вагався сам А. Гітлер.
Перший – план Розенберга – мав на меті налаштувати народи, що жили на околицях СРСР, проти РРФСР, котра переважно була насаджена їм ззовні. Формула була досить проста: показати переваги німецького державного устрою проти очевидних недоліків комуністичної системи та пообіцяти врахувати національно-політичні інтереси «визволених» країн, щоб остаточно налаштувати ці держави проти колишнього і силоміць насадженого «старшого брата». Але головною умовою реалізації цього плану була ліквідація колгоспного господарства як елементу комуністичної ідеології.
Другий план – план Герінга – передбачав домінування расизму і нацизму над ідеями антикомунізму у взаєминах між Рейхом та захопленими країнами Східного фронту. Тому економічна вигода та «практичність» були найважливішими – колгоспні господарства було вирішено використовувати як вже готові та дешеві в утримуванні трудові табори, незважаючи на їх ідеологічну недоцільність. Адже вони були закріплені за певним місцем роботи, яке не могли покинути без дозволу. А логістика та інфраструктура вже були налагоджені і не потребували великих часових та ресурсних вкладень. Матеріальне забезпечення цих таборів було зведено до мінімуму, необхідного для роботи, щоб працівники не помирали з голоду та могли забезпечувати окупантів продовольством якомога довше і якомога більших масштабах.
«Хоч лідер нацистської держави і вагався над вибором цих двох стратегій, але на той час йому здалось, що економічна вигода має превалювати над здоровим глуздом. Таке рішення не могло не викликати наслідків у вигляді відродження ідей національного спротиву і партизанства в окупованих країнах», – наголосив професор Моравський.
Після ухвалення плану Герінга під назвою «Ольденбург» в Україні в 1941 році було проведено дві спроби проголошення незалежності – у Львові та Києві. Обидві були жорстоко придушені. Якщо до того нацисти ще намагалися домовитись із місцевим населенням, то після цього погляди Рейху на українців стали схожими на погляди щодо поляків – до обох народів тепер ставились як до «недолюдей».
На запитання аудиторії пану Моравському «чому, на його думку, до поляків ставились одразу негативно, а до українців лише після 41-го?» професор відповів, що Польща в очах тогочасних лідерів Вермахту вже не мала і не могла мати державної суб’єктності. Тому і домовлятись не було про що. Україну ж, як і інші ще не захоплені країни, планували використати як дестабілізуючий чинник в рамках великої війни проти СРСР, граючи на обіцянках незалежності та спогадах щодо жахів більшовицького режиму. Проте із прийняттям політики расизму і жорсткої колонізації, серед офіцерів сформувався свого роду вислів, що наочно ілюструє подальшу політику Рейху стосовно народів цих країн: «Жоден українець чи поляк не гідний сидіти зі мною за одним столом. Але якщо все ж знайдеться серед них такий, то я буду змушений його пристрелити». Як виявиться згодом, жахи нацистської окупації стануть в ряд із «прогресивними здобутками» червоного терору.
Під час гостьової лекції порушувалися також теми валютної політики окупаційної влади, спроб стримування інфляції у фронтових зонах, експлуатації населення на захоплених територіях, питання продовольчої політики і дефіциту товарів, примусового вивезення місцевих працівників до Німеччини, а також багато інших аспектів економічного й соціального контролю, що висвітлюються в загальному курсі історії, на жаль, достатньо поверхнево. Адже, як виявилось, економічна складова є однією із фундаментальних аспектів успішності завоювань і політики контролю населення.
Такий комплексний підхід дозволив студентам глибше зануритися у матеріал і побачити, наскільки цілісною та жорсткою була економічна стратегія Рейху щодо України та її сусідів. Відповідаючи на запитання здобувачів освіти, професор Моравський пояснив, що в царині економічної історії дослідження використання валютної політики як інструменту політичної експлуатації має великий потенціал і наукову новизну. І його вивчення може допомогти нам говорити про ті чи інші режими, ідеології та суспільні устрої більш змістовно та комплексно, враховуючи всі переваги та вади конкретного курсу політики.
Професор В. Моравський під час лекції для факультету Історії та міжнародних відносин ДонНУ ім. В.Стуса. Позаду науковця – український прапор та плакат із написом «Ми з вами!».
Професор В. Моравський та професорка Ірина Шандра на зустрічі з науковцями та студентами ДонНУ ім. В.Стуса.
Таким чином, гостьові лекції професора Войцеха Моравського та професорки Ірини Шандри стали ще одною важливою складовою процесу актуалізації дискусій щодо історичної спадщини періоду нацистської окупації України в роки Другої світової війни. Їх виступи не лише розкрили нові аспекти економічної політики Третього Рейху на Східному фронті, але й дали змогу студентам та викладачам глибше осмислити причини і прояви воєнної експлуатації, структури колоніального управління та стратегічних планів Вермахту щодо регіону загалом.
Особливу цінність мала не лише змістовна частина, а й міжкультурний формат співпраці, який поєднав дослідників із Польщі та України. Це не тільки про посилення наукового обміну, але й про демонстрацію важливості спільного раціонального осмислення трагедій минулого для протистояння ідеологіям національної нетерпимості, радикалізму та ревізіонізму сьогодення.
Актуальність теми набуває ще більшої ваги в умовах російсько-української війни, коли питання історичної пам’яті, державності та ідентичності знову опиняються в центрі суспільного дискурсу. А економічні інструменти використовуються не лише як засоби експлуатації, а й як інструменти опору проти насилля з боку агресора в контексті гібридних війн. Осмислення досвіду окупації та глибокий аналіз дій тоталітарних режимів дозволяє не лише зрозуміти тодішню реальність та вшанувати жертв минулого, але й краще розуміти загрози теперішнього часу, та як ми маємо діяти, щоб не допустити їх в подальшому майбутньому.
