Олексій Живора
Магістр політології (східно-азійські студії), Університет Вітовта Великого (2017). Цікавиться політикою Східної Азії, боротьбою з дезінформацією, медіаграмотністю.
Оригінал статті - на Новом времени
Візит Ненсі Пелосі на Тайвань тривав лише одну добу з 2 по 3 серпня. Під пильною увагою десятків тисяч онлайн-спостерігачів літак зі спікеркою Палати представників США приземлився на острів пізно ввечері. З огляду на посилені заходи безпеки, зустріч з офіційною делегацією та журналістами на злітній смузі пройшла у напівпітьмі.
Лише за тиждень до візиту великі західні медіа, дізнавшись про такі плани, розгорнули цілу дискусію щодо доцільності “дражнити Китай”, особливо в той час, коли кривавими руками Кремля руйнується чинний фундамент світової безпеки. Тим паче офіційний Пекін лише підливав масла у вогонь, обіцяючи “наслідки”. А анонсовані тоді навчання Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) навколо острова наводили окремих коментаторів на думку, що Третя світова за участі двох супердержав практично неминуча.
Проте хоч авіаційний трафік і було перенаправлено, саме сполучення не зупинялося. Так само ніхто не скасовував проведення великих подій на острівній державі чи, тим більше, евакуював персонал. І, що цікаво, порівняно з іноземними медіа, самі тайванці реагували на загрозу вторгнення з боку КНР більш ніж іронічно, відповідаючи на запитання українця про рівень готовності населення словами: “Якщо у вас було 8 років на підготовку, то в нас на це були цілі десятиліття”. Чи це часом не нагадує вам поведінку багатьох українців перед повномасштабним вторгненням?
В чому ж полягає причина такої самовпевненості країни, де проживає всього лиш 23,5 мільйона людей та котра протистоїть майже 1,4 мільярду (!) з материка? Річ у тому, що це далеко не перше подібне “родео” для острівної держави, виживання котрої довго вважалося ще менш імовірним за наше.
Навчання НВАК навколо Тайваню 1996 рік (джерело/The Australian National University) та 2022 рік (джерело/Xinhua)
І Україна, і Тайвань – обидві мають великих агресивних сусідів, котрі завдяки своїм агентам впливу намагаються формувати громадську думку всередині країни. Обидві пройшли через окупацію іншими країнами, а також є молодими демократіями — Тайвань лише у 1987 позбувся тривалої однопартійної диктатури. Але на цьому схожість наших держав закінчується.
На відміну від України, “Китайський Тайбей” (саме таку назву, на рівні з контрольованими Пекіном колишніми колоніями Гонконгом і Макао, острів має використовувати в офіційній риториці завдяки так званій “політиці одного Китаю”, що керує відносинами з материком) не має доступу до звичних нам дипломатичних інструментів. Тайвань здебільшого має “економічні представництва”, аніж повноцінні місії. Так, зокрема, в Україні взагалі немає жодного офіційного представництва цієї держави, а її справами в Україні опікується представництво в Польщі. Відповідно і пошук союзників ускладнений “другорядними” дипломатичними зв’язками, а будь-які спроби перейти в офіційну площину супроводжуються протестом з боку Китаю, котрий практично завжди погрожує економічними санкціями — так, зокрема, у 2021 році сталося з Литвою.
Але такий стан справ не існував завжди. Втрата країною міжнародного визнання ще в 1970-х роках прямо пов’язана зі зближенням США та КНР, що відбулося на противагу СРСР та цілковито ігнорувало інтереси Тайбею. Мало того, до 1971 року Китайська республіка (офіційна назва Тайваню) займала місце в Раді Безпеки ООН (!), коли ж була замінена на Китайську Народну Республіку (КНР). А вже у 1979 році Тайвань втратив військову гарантію своєї незалежності з боку США — всі наступні договори не мають згадок про чіткі механізми спільного захисту. Масштаби падіння та реакцію на “зраду” з боку союзників в середині суспільства можна лише уявити.
І вже ж таки, як, попри все, такій маленькій країні вдалося вистояти до нашого часу? На те є декілька причин.
Почнемо з географії. Саме існування Тайваню як незалежного утворення зумовлене вигідним географічним розташуванням. Річ у тім, що де-факто програвши китайську громадянську війну комуністам, Гоміндан — націоналістична партія під проводом генерала Чана Кайші — була змушена покинути материковий Китай. Своєю чергою китайські комуністи, маючи перевагу в живій силі та озброєнні на суші, не мали необхідних військово-морських сил, щоб вибити “націоналістів” з Тайваню. Будь-які спроби атакувати острів завершилися б цілковитою невдачею комуністів не в останню чергу завдяки непередбачуваній Тайванській протоці, що відділяє острів від материка. А навіть діставшись острова, НВАК довелося б вести війну у не вигідній для себе гірській місцевості, що займає приблизно третину всієї площі країни проти добре підготованого та досвідченого противника.
Відповідно, не маючи змоги повноцінно завершити громадянську війну, сторони перейшли до “холодного” протистояння, що триває до нашого часу. Лише останні десятиліття, підкріплені швидким економічним зростанням, КНР почала вкладати значні ресурси у таке дороге задоволення, як військово-морські сили, намагаючись змістити статус-кво на свою користь.
Вдале географічне розташування самого острова значною мірою впливає на інший принциповий чинник стримування — економіку. Саме географія дозволяє Тайваню разом із союзниками утримувати потенційний “вогневий” контроль над регіоном, через котрий проходять основні торгові маршрути світу та від яких залежить КНР. Остання, зокрема, закриває свої потреби в енергетичних ресурсах саме завдяки морським коридорам. Відповідно, перебуваючи у безпосередній близькості до материка, Тайвань виступає в ролі значного важеля у відносинах КНР — США, а також союзників останньої з ширшого регіону Південно-Східної Азії та Океанії. Поки Тайвань залишається фактично незалежним, Пекін не зможе плекати надію на агресивну експансію навіть попри зростання своєї економічної ваги.
На додачу, Тайвань залишається найбільшим виробником комп’ютерних напівпровідників, охоплюючи близько 60% світового ринку. Цей факт, зокрема, зумовлює стратегічне зацікавлення США у підтримці безпеки острова, хоча б допоки країна не розвине власних спроможностей з виробництва чіпів. Щобільше, попри намагання та певні успіхи КНР наздогнати Тайвань у технологічності процесу, головними питаннями залишаються обсяги та швидкість виробництва, які все ще на боці Тайбею. Ймовірна втрата такого постачальника напівпровідників, як Тайвань, сьогодні — чи то в результаті санкцій, чи то внаслідок військових дій — критична для Пекіна, якому все ще пророкують економічну гегемонію за умов чинних темпів зростання, запорукою яких залишаються врівноважені відносини із Заходом, частиною якого є й Тайвань.
І все ж найважливішим фактором у протистоянні КНР і Тайваню є суспільство. З одного боку, Тайбей має незрівнянно менший людський ресурс, але може розкривати його потенціал значно ефективніше, має здатність до адаптації та може похвалитися існуванням справжнього суспільного дискурсу.
В той час, поки КНР чіпляється за постулати історії, що фактично прагне відновлення країни в кордонах часів династії Цін кінця XIX століття, Тайвань не стоїть на місці. Починаючи з 1987 року, замість повторення жорстокої політики асиміляції національних меншин, що і нині відбувається в КНР, тайванці намагаються переосмислити важкі сторінки історії. Одним з таких моментів є час, коли у 1949 році армія генерала Чана Кайші перебралася на острів. Тоді, в умовах “воєнного стану”, ханьці — чисельні прибульці з материка — проводили репресії проти місцевого населення, що значно відрізнялося від них як культурно, так і мовно. Сьогодні така політика здебільшого визнається хибною, бо фактично знищила самобутність тайванців, а намагання примиритися та віднайти втрачений зв’язок отримують всебічну підтримку з боку держави.
Так, маючи значний час на розвиток та відносну ізоляцію від решти Китаю, Тайвань поступово перетворюється на справді незалежну державу із власною тайваньською ідентичністю та культурою, що поєднує в собі як традиції ханьців, корінного населення Тайваню, так і Японії, котра тривалий час окупувала острів.
Саме пошук власної ідентичності і є одним із каталізаторів конфлікту сьогодні. Боротьба за легітимність, що в тій чи іншій формі тривала з кінця 40-х років між Тайбеєм та Пекіном завершується, але це відбувається не так, як того хотілося б останньому. З одного боку, на острові формується нова нація, а з іншого, у КНР спливає час, коли вона хоча б формально могла говорити про Тайвань як про частину великого Китаю. Чи історія з відкиданням самої можливості існування окремого народу вам нічого не нагадує?
Цікаво, що за іронією долі, саме партія Гоміндан, колись головний ворог комуністів, виступає проти формального проголошення незалежності островом та загалом підтримує значну кількість наративів материкового Китаю. Причина тому все те саме тяжіння до уніфікованої китайської ідентичності навколо найчисельнішого етносу хань та збереження претензії на контроль над усім Китаєм часів імперії. Але з кожним поколінням ця ідея втрачає своїх прихильників і саме молодь стає носієм нової тайванської ідентичності, а підтримка Гоміндану дедалі більше спирається на людей старшого віку.
Зміни в ідентичності тайванців за роками. Джерело/Election Study Center, National Chengchi University
Беручи до уваги всі вищеперелічені фактори, можна сказати, що перебіг справ по обидва боки тайванської протоки перебуває в стані порушеного еквілібріуму.
За одного зі сценаріїв і за умов теперішнього вектора розвитку Тайвань поступово втрачатиме військову перевагу в регіоні, де ще не так давно, безсумнівно, домінували союзницькі сили на чолі з США. Виглядає так, що острів втратить монополію на виробництво напівпровідників найближчим десятиліттям — одну зі своїх структурних переваг над опонентом. А подальший розвиток тайванської ідентичності лише спонукатиме Китай до якнайшвидших дій, щоб заволодіти своїм імперським спадком.
За такого сценарію, коли Пекін поступово витіснятиме союзницькі сили та посилюватиме логістику власних збройних сил в регіоні, Тайваню лише залишиться покладатися на власні професійні, але малочисельні збройні сили в умовах вірогідної економічної блокади.
Головною перепоною на шляху такого розвитку події залишається економічна залежність власне Китаю від країн Заходу,які є основними ринками збуту китайської продукції. Важливу роль відіграє й енергетична залежність — одна з причин зближення КНР з Росією та вірогідний доказ обраного Пекіном шляху. Проте, щоб розв’язати ці обидві проблеми, КНР необхідно витратити значні ресурси та у процесі втратити поточні темпи економічного зростання. Навіть за умов лише пасивної протидії Заходу такий сценарій займе близько 10–15 років для того, щоб КНР почувалася комфортно у використанні будь-якого інструментарію для “повернення” Тайваню.
Що чекатиме на тайванців, можна уявити звернувши увагу на приклад ставлення Комуністичної партії Китаю до уйгурів — здебільшого мусульманської меншини, що проживає на південному сході країни. Саме факти переслідування, створення центрів “перевиховання” та системна дискримінація уйгурів, а ще раніше жорстка та безкарна окупація Тибету, говорять про нездатність КНР до співіснування та агресивні наміри.
Сценарій військового вторгнення тут і зараз є малоймовірним, бо призведе до взаємного та стрімкого економічного падіння як багатьох країн Заходу, так і більш значною мірою самого Китаю. Тим паче поки китайський військово-морський флот не має можливості проводити операції далеко від берега та навряд чи здатен встановити контроль за основними торговими шляхами, щоб продовжувати забезпечувати власні енергетичні потреби та доступ до нечисленних ринків збуту, що залишаються відкритими за таких умов.
Поки що найбільш ймовірний варіант розвитку подій – все ж повернення до того еквілібріуму, що існував досі. До речі, невідомо, чи це відбулося б без російського вторгнення в Україну. Саме через цю нахабну атаку країни Заходу в пришвидшеному темпі переосмислюють власні військові стратегії й рухаються в бік підвищення витрат на оборону. А раптова для багатьох експертів обіцянка президента Байдена про військову гарантію острова, а також анонсована минулою осінню військова співпраця США, Великої Британії та Австралії лише надають невеличкому Тайваню ще більше надії на виживання. А далі, хто знає, може, слід очікувати вже і фактичного проголошення незалежності?
На основі серії інтерв'ю "Союзники", епізод з Трейсі Чанг, активісткою та докторанткою Національного тайванського Університету
Подивитися: https://youtu.be/CO1k890naXA
Послухати: https://rss.com/podcasts/allies/560562/
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.
