План Трампа-Путіна: чому саме так, чому саме зараз і чи зможуть Україна та ЄС сказати «ні»
Оригінал статті — SLAWA TV
Тиск на Україну, дедлайн вже наприкінці листопада, аби та схвалила таємно розроблений Москвою та Вашингтоном план, не випадково зʼявилися саме зараз. Чи є в України та ЄС ресурси та можливості сказати «ні»? І до чого тут угода Трампа по Сектору Гази та санкцій проти «Роснєфть» і «Лукойла»?
За розробку плану, ймовірно із 28 пунктів, перемовники від Вашингтона та Москви взялися всього за декілька тижнів після помпезного підписання Трампом і іншими лідерами «мирної угоди» по Сектору Гази. І якщо самі війни — Ізраїля проти ХАМАСу з одного боку та Росії проти України з іншого — не мали нічого спільного, то ось деякі методи Трампа для «завершення» цих конфліктів дуже навіть подібні. Стратегія Трампа — добитися згоди обох сторін, чи то жорстким примусом, чи то домовленостями. У нашому випадку на Україну нещадно тиснуть, з Росією — домовляються, якщо не вмовляють. Формулювання про нібито гарантії безпеки для України будуть розмиті й апріорі не можуть бути зобовʼязувальними для США чи європейських країн, допоки ті не підпишуть з Україною міжнародні договори про колективну оборону і не ратифікують їх у парламентах. Але якби це було можливо, то і від НАТО не було б потреби відмовлятися. Принцип колективної оборони — той самий.
Контроль над територіями, нові «сірі» зони (не може бути демілітаризованих зон на суверенній українській території), скорочення збройних сил, заборона на постачання (а значить і виробництво — не будьмо наївними) далекобійної зброї й неможливість розміщення іноземних військ на українській території. Тобто, баланс у «поступках» не просто порушений — він тотально відсутній. І це ми ще не розбирали апетити Росії щодо внутрішньої української політики: на фоні майже капітуляції й відповідних настроїв оголосити про вибори впродовж 100 днів. На жаль, у цьому натиску Трампа на Україну зійшлося все. І його звична тактика переговорів, і його засліпленість досягнутим «миром» на Близькому Сході (сумнівно, насправді), і нагальна потреба відвернути увагу від потужного скандалу в США із «файлами Епштейна», де вже знайшли листи із згадками самого Трампа і це може бути лише початок. Росія ж радо це експлуатує. Якщо після саміту на Алясці, де Москва вимагала те саме, що зараз виринуло у 28-ми пунктах Дмітрієва-Віткоффа, Трамп втратив на короткий час інтерес добиватися далі від Кремля більш-менш адекватних умов хоча б режиму тиші, то описана вище низка подій цей ентузіазм Трампу повернула. Точніше, йому це знову стало потрібно.
До чого тут нафтові санкції?
Є ще один елемент переговорів, який не такий очевидний — нафтові санкції. Ті самі, які з такою помпезністю Трамп оголосив наприкінці жовтня проти двох нафтових гігантів російського експорту — «Роснєфті» та «Лукойла». І дав рівно місяць перехідного періоду. У ніч на 21 листопада вони мали б повною мірою набрати сили. Утім, не набрали. Російські компанії отримали від США чергове відтермінування.Завод і заправки «Лукойла» у Болгарії — відстрочку до кінця квітня 2026 року. До 13 грудня 2025 року — подовжений дозвіл на пошук покупця для інших закордонних активів і власності «Лукойла». А от проєкти і робота як «Роснєфті», так і «Лукойла» в рамках Каспійського трубопровідного консорціуму отримали безтермінову відстрочку — по суті тут санкції США скасували. А тепер накладаємо ці два розклади один на одного й бачимо таке. США оголошують справді небезпечні для Росії як експортера, а для Індії та Китаю — як імпортерів її нафти, санкції. Одразу ж в цей час починається робота над планом «миру». Памʼятаємо терміновий вояж Дмітрієва до Вашингтона після оголошення санкцій. Індія й Китай призупиняють або зменшують закупівлю російської нафти, чекаючи на деталі — чи справді США почнуть карати покупців нафти. Але санкції, які було б логічніше використати, щоб змусити Росію піти на поступки, Трамп використав поки що лише для того, аби Росія вступила в переговори. Почала працювати над «планом миру», але не пішла на компроміс.
Звідси — це безглузде марнування потенціалу тих санкцій, які могли вбивчо вдарити по російським надходженням до бюджету вже сьогодні. Дедлайни, які висувають Україні — 27 листопада, теж тепер грає новими кольорами, чи не так?
Вразливість ЄС і України
Це вже другий настільки агресивний раунд тиску на Україну, щоб прийняти неприйнятне. Перший, на початку каденції Трампа, Україна і ЄС відбили. Утім, зараз що Європа, що Україна — у вразливому становищі. ЄС вже не перший тиждень не може ухвалити рішення про репараційну позику із заморожених, переважно у Бельгії, російських активів. А без цього самостійно, без США, фінансувати озброєння й бюджет України може бути ще складніше, якщо не неможливо.
Росія недарма все це тестувала. Шок від того, Україна може програти стратегічно і наступна в меню — Європа, такий самий, як на початку року. Рішучості не додалося. Україна ж, точніше українська влада — в епіцентрі корупційного скандалу. У президента немає хороших варіантів. Довіри навіть з боку його власної фракції все меншає. А проте, в України немає іншого партнера, окрім як ЄС і Великобританії. Єдиний вихід — це зупинити вихор корупційної кризи. Перезапустити владу, звільнити чи усунути від влади тих, хто лише отруює довіру до президента своєю близькістю. Парламент має сам собі повернути належну йому субʼєктність — зрештою, те, що вимагає Росія, доведеться голосувати парламенту й ухвалювати уряду. Це в їхніх інтересах. А в інтересах президента — мати підтримку всередині країни. Те, що він стрімко втрачатиме. З дипломатичного погляду, Європа й Україна правильно розробляють альтернативний «мирний план». Не перший вже. Але потрібний, щоб «збити» дискусію лише навколо російських пропозицій. І ухвалити рішення про позику з російських грошей. У разі, якщо Трамп і Путін протиснуть свій план, ці гроші й так з Європи заберуть. Тексти, опубліковані в рубриці «Погляд», не відображають позицію редакції і виражають точку зору самих авторів
