«Вибори» в Придністров’ї. Рекалібрування лояльності лояльності – Маріанна Присяжнюк
Оригінал статті – LB.ua.
У неділю, 30 листопада, в придністровському регіоні відбувся «єдиний день голосування»: мешканці сепаратистського утворення обирали понад 900 депутатів усіх рівнів, зокрема й до «Верховної ради» в 33 одномандатних округах. На більшості округів — по одному висуванцю, без альтернатив. Явка, за повідомленнями місцевих інформаційних ресурсів, одна з найнижчих в історії «ПМР» — близько 26 %.
Для самого Придністров’я цей електоральний ритуал ніяких змін не обіцяє. Але для Кремля «вибори» можуть бути спробою перегрупувати ресурси в регіоні для тиску на Молдову й південь України. Подробиці в матеріалі LB.ua.
Супермаркет бізнес-імперії «Шериф» у Тирасполі. Фото: sheriff.md
«Республіка Шериф» чи «Республіка ФСБ»?
Придністров’я часто називають «Республікою Шериф» — через тотальне домінування бізнес-групи «Шериф» у житті регіону. Але якщо точніше, то в Придністров’ї балансують два угруповання: «шерифи» і російські гауляйтери – силовики, розвідники і прямі контактери Кремля, тож не менш показовою була б назва «Республіка ФСБ». Серед контактерів Віталій Ігнатьєв — так званий міністр закордонних справ, оголошений СБУ в розшук. І хоча обидва угруповання рідко конфліктують відкрито, війна Росії проти України все дужче підштовхує їх до діаметрально протилежних пріоритетів (у мирний час їх об’єднувало протистояння Молдові, Румунії, а за потреби й Україні чи ЄС).
Зокрема, агресія Росії проти України стала моментом, коли для «шерифівців», які ховають свої статки в тому числі в Україні, вигідно залишатися осторонь провокацій і заробляти гроші, а в їхніх «колег» руки сверблять повоювати придністровським м’ясом.
Тож нинішні «парламентські вибори» для самого Придністров’я хоч і залишаються формальним ритуалом, для Росії є спробою рекалібрувати активи в сірій зоні після ряду провалів і в самому Придністров’ї, і загалом на молдовському напрямку. Тим більше, що наступного року добігає термін перебування на посаді нинішнього очільника регіону, «шерифівця» Вадима Красносельського. Тож такий політичний кастинг більш ніж на часі.
Будівля Верховної ради, уряду й адміністрації президента так званої Придністровської Молдавської республіки в Тирасполі. Фото: Marco Fieber
Політичним продовженням «Шерифа» є «Обновление» — єдина парламентська політична сила. У 2020-му «Обновление» взяло 29 із 33 мандатів, решта — начебто самовисуванці, але теж з орбіти холдингу. Але цього разу помітні сигнали, що Москва розставляє своїх темних конячок, якщо не окремо, то шукає таких серед «шерифівців».
У понеділок, 1 грудня, місцевий «ЦВК» оголосив результати голосування. У 33 округах обрали відповідно 33 «депутатів». Не спостерігали навіть імітації конкуренції — усюди по кандидату.
Серед переможців — низка менеджерів з орбіти «Шерифа»: генеральний директор холдингу Дмитро Огірчук, директор Дубоссарської ГЕС Борис Герман, очільник коньячного заводу KVINT Дмитро Дурнопян, бізнесмен Сергій Писаренко, директор підприємства «Бендерский хлеб» Юрій Євтодієв та інші.
Гендиректор «Шерифа» Дмитро Огірчук. Фото: sheriff.md
Рекалібрування
Але цікаві сигнали з’явилися й у суто проросійському таборі. Кандидатка Галина Антюфєєва — дружина одіозного Володимира Антюфєєва, ексглави «КДБ ПМР» і куратора «ДНР» на початку війни проти України у 2014 році — цього разу балотується не від «Обновления», а від «трудового колективу». Хоча Антюфєєва певний час очолювала «Обновление».
Її зв’язки не викликають сумнівів: за відкритими даними, вона очолює «Русскую общину» Тирасполя, члени якої слугують базою російських інформаційних та ідеологічних операцій. Вона також керівниця представництва «Русского дома» в Придністров’ї, який за останній рік суттєво наростив активність на окупованій території Молдови.
Тому формальна дистанція Антюфєєвої від «Обновления» може виявитися зовсім не формальною, а сигналом про зміну структури лояльності в регіоні та переналаштування зв’язків.
Галина Антюфєєва. Фото: Вікі
Показовим є також обрання Юрія Кари — директора придністровсько-російської структури «Первый Реестровый Держатель». Його ім’я вже фігурувало в інформаційному просторі, коли в Придністров’ї відкрили філію Російського географічного товариства, тісно пов’язаної з Шойгу і запідозреної в прикритті операцій ФСБ. Показово, що кандидатуру Кари просували в окрузі, де паралельно балотувалася представниця «Обновления» Тетяна Рибаченко.
Ще один новообраний депутат Вадим Кравчук, етнічний українець, воював проти Молдови 1992 року й упродовж політичної кар’єри неодноразово висловлював підтримку російській присутності в Придністров’ї як «гаранта миру». Останніми роками він працював чи не найактивніше на інформаційну ескалацію, формуючи для Молдови образ винуватця, зокрема, в енергетичній кризі. Під час «з’їзду депутатів усіх рівнів» 2022 року Кравчук відкрито заявляв, що сподівається на підтвердження проросійського курсу регіону.
Провали Росії в Придністров’ї
Власне, про сам з’їзд. Захід формально скликали для того, щоб Придністров’я колегіально звернулося до Росії по допомогу — аби це стало приводом для Кремля перейти до активніших дій проти Молдови напередодні президентських виборів. Принаймні так стверджував колишній «міністр пропаганди» Геннадій Чорба, який називає себе опозиціонером щодо чинного придністровському режиму, але при цьому спокійно продовжує проживати в регіоні. Хоч би що там було насправді, з’їзд не дав Москві жодних дивідендів — ані інформаційних, ані політичних.
З'їзд депутатів невизнаного Придністров'я. Фото: ЗМІ окупантів
Але невидимі, на перший погляд, провали в російській грі значно системніші. У перші місяці повномасштабного вторгнення Кремль розглядав Придністров’я як лабораторію провокацій. Публічно відомо щонайменше про два зрежисовані теракти, які мали створити враження нападів України на регіон і слугувати приводом для «активних дій» проти України й Молдови.
У 2022 році Придністров’я стало майданчиком для серії підозрілих інцидентів, які мали всі ознаки провокацій-постановок. Москва явно шукала спосіб втягнути регіон у свою воєнну гру. У квітні того року в Тирасполі пролунали вибухи біля будівлі місцевого МДБ. Кількаразові постріли з РПГ у фасад безлюдної будівлі спецслужби мали створити атмосферу «атаки» на Придністров’я. Наступного дня знову пролунали вибухи.
Далі диверсія на військовому аеродромі й вибухи в районі радіотрансляційних веж. Усі «атаки» мали спільну рису: жертв не було, ефект суто медійний, а сліди розмазані так, щоб їх можна було інтерпретувати як ворожі дії України. Але, крім пропагандистських криків, продовження не було.
Тож Кремль намагався розіграти карту нестабільності на території, де формально зберігається російський військовий контингент і діє розгалужена мережа спецслужб. Але цього не сталося і навряд чи це заслуга виключно молдовських партнерів.
Ба більше, так званий зерновий коридор України на певному етапі проходив через Придністров’я — і без неформальної співпраці Молдови з групою «Шериф» утримати ситуацію на окупованій території було б просто неможливо.
АЗС бізнес-імперії «Шериф». Фото: sheriff.md
Менше зло для України
Звісно, утримувати регіон у відносній стабільності всупереч воєнним планам Росії було б неможливо без фактичних господарів Придністров’я. Утім важливо розуміти: балансування «Шерифа» жодним чином не пояснюється симпатією до України, як і не має нічого спільного з байками про мир і дідів, якими мироточить придністровська пропаганда.
Серйозні фігури, що годуються з холдингу, чудово знають, де їхні активи — вони інвестують їх не в Росію, а в ЄС, а подекуди й в Україну. І так само добре розуміють, що російська окупаційна машина не залишить їм нічого, якщо вдасться реалізувати сценарії захоплення українського півдня.
Придністровський регіон — це ключ до Одеси, і це усвідомлюють і в Тирасполі, і в Києві, і в Москві. Саме тому будь-які політичні маневри тут ніколи не відірвані від воєнних інтересів Росії. Тож у разі посилення проросійського політичного угруповання у Придністров'ї Україні варто готуватися до нової хвилі провокацій щонайменше. Але якщо домінуватимуть «шерифівці», ризики нікуди не зникнуть: ці персонажі адвокатують збереження статус-кво, існування сірої зони, корупційних звʼязків, що створює серйозний виклик перш за все для Молдови.
На цьому етапі і Україні, і Молдові була б вигідна керована конкуренція між двома придністровськими групами. Але це вимагає активної політичної присутності, якої наразі не демонструє ні Кишинів, ні Київ. Щобільше, взаєморозуміння між Молдовою й Україною щодо придністровського питання за останні роки лише погіршилося.
Посол Молдови у США Владислав Кульмінський. Фото: скрин відео
Спостереження за молдовським дипломатичним треком створюють враження, що в Кишиневі справді вірять, що проблему можна розв'язати без України, а з російськими військами «якось воно буде». Але є й інша амбіція — прив’язати врегулювання Придністров’я до питання врегулювання в Україні. Недарма новим послом Молдови у США призначили Владислава Кульмінського, колишнього віцепрем'єра з питань врегулювання Придністровського конфлікту.
Час порозумітися ще є. Ситуацію можна зрушити активною участю в політичних процесах на макрорівні. І наступними реперними точками є переобрання придністровського гауляйтера у 2026 році, вибори в Гагаузії 2026-го і далі вихід Молдови на фінальну пряму до наступних президентських виборів.
